Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину — Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця — як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить — ліс чорніє; А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. «Ходім, сину, смеркається; Коли пустять в хату, А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть, сміючися... З псами їсти й пити... Бідна моя головонько! Що мені робити?»
Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б’ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита; А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята... Одна його доля — чорні бровенята. Та й тих люде заздрі не дають носить.
IV Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з Гетьманщини стоять. У яру гребля, верби вряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка — воду брать... Мов покотьоло червоніє, Крізь хмару сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... Та тілько лісом загуло.
Реве, свище заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! Таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату... Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! Дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?..» — «Де москалі?» «Що ти? Схаменися!» «Де москалі-лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моє! Доле моя!» До їх... Коли гляне — Попереду старший їде. «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?» Та до його... За стремена... А він подивився, Та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене — Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє, Нібито й не бачить. «Постривай же, мій голубе! Дивись — я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, Їй же богу, я Катруся!» «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» «Возьмите прочь! Что ж вы стали?» «Кого? Мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану... З другою кохайся... З цілим світом... Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала... Покриткою... Який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Не покинеш?.. Серце моє, Не втікай од мене... Я винесу тобі сина».