Вони прощалися під небом ватним, Вокзали більше усіх бачили і можуть знати ці обійми на замок і ці взаємні клятви,- такі слова стріляють, наче на папір клякси. Вони прощалися під небом ватним і тільки два слова: "Пообіцяй чекати". Світ крутився навколо, не відпускати ніколи, але чекали сині, нестерпні вагони, речей повні валізи. Серце неначе залізо, ці очі, що навпроти, так глибоко залізли. Монети в таксофон, той голос, наче сон Ще пару місяців і зміниться той тон. Та осінь плакала на парасолі та плащі, а десь там спереду поїзд, як чайник пищить. Із собою треба усі спогади забрати. Вони прощалися під небом з вати.
Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою, інакше не встою, впаду росою, не вистою, інакше не встою, впаду росою, не вистою.
Вони прощалися під небом похмурим, тіла палали від підвищеної температури, в очах застигли сльози, в серцях - болючі жала, рука в руці ледь помітно дрижала, словами шукали виправдання розлуці, ці аргументи куці, інакше не може бути буцімто. І знову сльози самі собі не вірять, тоннами болю майбутню розлуку міряють. - Почекай, не втікай, можливо ще є шанс лишитися, нехай. Провідник, зазвичай непривітний та злісний, раптом скаже, що цей квиток не дійсний. Вони прощалися під небом похмурим, пасажири довкола раділи своїм туристичним турам, а ці двоє думками хаотично шукали приводу піти разом з вокзалу.
Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою, інакше не встою, впаду росою, не вистою, інакше не встою, впаду росою, не вистою.
Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою, інакше не встою, впаду росою, не вистою, інакше не встою, впаду росою, не вистою.