Ну і як завжди: о четвертій ранку приходжу до тями в стриптиз-клубі, переді мною віскі з льодом, сигарети (я знову курю?) й Аґнєшка. Дивно, я не пам’ятаю як сюди потрапив (останні спогади – мексиканський бар, нас шестеро, співаємо пісню про дуба), але пам’ятаю як її звати. Ну і як завжди: бавимося розмовою. Я, наприклад, кажу, що ніколи не ходив у стриптиз-клуби з дівчиною, мало би бути цікаво. Вона відповідає: часто до нас так приходять, парами, але нічого особливого, потім просить прочитати їй якийсь вірш (звідки вона знає про вірші?), каже, що українська мова їй подобається. Я довго міркую що б такого небанального в неї спитати і врешті питаю як це - бути стриптизеркою? Аґнєшка каже, що всі її про це питають. Знаєш – кажу до неї – мій видавець, коли я вислав до нього рукопис збірки, відписав: «слухай, там все про жінок і алкоголь, так і має бути»? Хз, я не знаю як має бути, але так просто є. Мабуть, я здаюся їй нудним. Як буде називатися твоя наступна книжка? – питає вона, і я нарешті відводжу погляд з її грудей. «Сорок баксів плюс чайові» - відповідаю. А якби я тебе поцілувала, ти б назвав книжку «Аґнєшка»? Я прицмокую і погоджуюся. Аґнєшці смішно, каже: всі ви однакові, от ти б назвав книжку «Аґнєшка», а мене ж насправді не Аґнєшка звати. Я жартую, що обкладинкою була б перша сторінка її паспорта. Жарт виявився не таким вже й смішним – до того ж п’яний я погано говорю іноземними мовами. Ну і як завжди: вона розповідає про Кубу, охоронця, який на роботу приносить суп в банці, про манікюр, який доводиться робити двічі на тиждень, про ще щось, про свій відпочинок у Чехії, про ще щось і ще щось. Я киваю головою і розглядаю її груди. Вона розповідає про ще щось і ще щось, словом, як завжди. Виходжу у холодний весняний ранок: їздять автобуси, відчиняються магазини, я викидаю пачку цигарок у смітник, бо знову не курю, ну і як зажди: я хочу спати, але ще більше хочу їсти, купую хот-дог на розі, сідаю в таксі, на радіохвилі – реклама прального порошку.