Зима в Баварії подібна на будь-яку інакшу зиму, коли, блукаючи зосібна, шукаєш панну, ніби риму, чи — навпаки — шукаєш риму, як відгомін якоїсь вістки, бо панни тут не знають стриму і всі пішли в антифашистки.
Зима в Баварії повільна і затяжна. Минають роки. Якась мелодія дебільна мені шматує душу, поки я ходжу парком. Тьмяні соки дерев без руху і без труду. В цій тиші, мов на дні затоки, я мрію про руду Ґертруду.
Зима в Баварії постійна. Це не зима. Це щось зі мною: моя істота травестійна стає зимовою сосною. Існую спогадом. Весною існую, думаю про груди Ґертруди, схлипую луною, мов сніг на гори і споруди.
Зима в Баварії помірна і нетривка, і все ж невічна. Моя душа високогірна до темних проявів дотична. Діра в душі — це семантична прогалина між «я» і світом, коли кохана потойбічна все кличе — тліном, тілом, літом.
Зима в Баварії потрібна лише мені і більш нікому, адже на півдні — смуга срібна найвищих Альп! Я ставлю кому в передчутті. Я став піском у годиннику. Мене ще трохи — і я здобуду невагому присутність у дірі епохи.