Сиджу на підвіконні дивлячися в небуття, Кава гріє руки, та в в сердці холодно- тебе поруч нема. Чому навіщо, такий сценарій написали, Невже ті боги не знали, Те, як сильно тебе я люблю, Що лише про тебе мрію, та тобою живу… Навіщо відстань цю створили?! Можливо для того щоб сильніше один одного любили? Та я знаю лише одне: Закривши очі бачу лише тебе, Я продовжую вірити, що моє серце не пусте, Без тебе воно холодне, та з тобою аж пече Там назавжди посилилося кохання, Подарило мені новий сенс, подих, зітхання… Руслана, з тобою, кожен день як вперше, При кожному слові «кохаю», сильніше б’ється моє серце Затамовується подих і твої руки дарують мені спокій, тишу, нірвану, Поцілунок знімить біль навіть з найпекучішої рани… Дякую тобі за все, За те, що я твоє, а ти моє, За те, що об’єднались наші серця, За новий сценарій майбутнього буття!.. За думки лише про тебе! Мабудь Бог послав тебе до мене з неба! Так багато слів, але всього не сказати! Не заграти, не намалювати, щоб всіх почуттів моїх до тебе передати. Ти просто знай, що я кохаю тебе одну, Таку яка ти в мене є, складну чи просту… Сиджу на підвіконні дивлячися в небуття… Так до болі гірко, коли тебе поруч нема…