Тишина, так вона тут, замерз останній динамік, що промовляв слова надії, а вони вже йдуть, імпульси сумнівів і страждання, копають яму тобі - оглянись. Ще дві секунди і ти впадеш, дивись, друже, взламали твій захист і паролі від шляхів відступу стерли з голови. Пропадаєш, вже майже не той, майже мовчиш, майже не чекаєш, і завтра, і вчора - один й той самий день, можливо час прокинутись, Час кинутись біжати, там ж ще є світлі спогади, є цінності, насправді, які й не знають ціни. Розплющ очі, ось вони двері в життя, живи, дихай, смійся, дорожи.
Ти сьогодні заснеш зовсім пізно, Переглянеш фото, все це так не сумісно. Зализуємо рани, прокинемся рано.
А зараз вечір і він знову прокинувся від стуку в вікно, самотній вітер мовляв "впусти", а на очах сльози, і він відкрив вікно, закурив, туман навіяв спогади, що ріжуть очі, а це.. це всьоголиш дим... Три, чотири, а може дев*ять днів, рахунок збитий безнадійно, Переживає зовсім не за себе, він бачить те, що навколо, огида, відчуження, повна ненавість, відчувається дипресія, на столі напівпуста бутилка вестерн голд, в попільниці все ще димить харвест і пара кроків, аромат заполонив розсуд кава плюс карамель, в чомусь насолода, закривайте двері, вже сквозить і повіяло теплом з батареї, а тіло й більше нічого не гріє.
Чомусь сумуємо завжди за минувшим, подивимся вперед, побачимо просто пустоту, злякаємося, відвернесось, а хто задумається, що плівка ще пуста і режисер не дописав сценарій, все буде, потрібно лише зачекати, і минуле може стати буденним, а потім сірим, одноманітним, не цікавим, а ми розфарбуємо майбутнє акварелями.