заливаю кип'ятком своє змерзле від інею серце, ховаю руки в кишені, щоб більше не відчувати, як хтось ненароком торкається так нестерпно,
на вулиці, в транспорті лізе незграбними руками прямо між ребра і вириває звідти по частинках і без того розірване серце...
чай можна пити літрами, тільки б очистити ним власну душу, і більше не приймати від серця ліків, що вже не один рік було кимось жорстоко скалічено.
а в світі так багато людей змучено, вбито холодним відчаєм, у кожного власне горе, яке можна назвати вічністю.
хтось заїдає його багатотисячним шматком пирога, інші заливають горлянку спиртом, а хтось стрибнув з вікна - і людини нема, або ж затягнув на шиї вузла...
а осінь життя малювала найкращими кольорами, лилАся дощами й змивала тяжкі гріхи, але так і не змила, бо швидко скінчились дощі.
грішити всім нам судилось, найголовніше вчасно прийти до тями, попросити в Господа пробачення навіть за те, що по суті ніхто не прощає.
і ця тяжка ніша впаде на землю, відпустить душу летіти в небо, і, знаєш, колись стане по-справжньому легко, душа розцвіте тільки світлими кольорами. _______ тануть в обіймах темні будинки твого міста, я їх всі обіймаю, хоч ще ніколи там не була, просто я їм по-білому заздрю: вони бачать тебе, якщо не щодня, то принаймні частіше, ніж тебе бачу я.