Так буває, що не хочеться писати, Не хочеться казати, що живе в душі. Мовчки закриваєш двері кімнати, Що скриплять в будинку метушні...
Прокидаючись, серед ночі, від холоду думок і почуттів, під час літньої спеки (паршиво, як помиляєшся змолоду...) Хочеться спокою, бо від думок далекий.
І далекий від слів, які мовляв би у сні... Які хотіли б почути усі, а вони тільки в тобі. Ми, начебто, живемо в одній площині, Та такі різні в житті, але схожі в мольбі.
Так буває, що не хочеться казати нікому... Та у мить відкривається рана самотності. І, раптом, наважився сказати комусь одному - Це щирі хвилини особистої відвертості.
Мовляв, що боїшся задухи, чи грому, Або червоного і щирого щастя любові, А потім від тиші тіло зводить в оскому, Говорить душа, а слова тут випадкові...
Ти хотів би розказати про усе на світі, І враз розумієш, що часу уже немає, Що тільки в тобі розквітають квіти. Може, не тому відкрився? Знаєш, так буває...