Сьогодні зима ще більше наступала на ранок, Подих людини нагадував зимовий світанок... І саме дотики ніг могли розігріти це тіло, Та не судилось, лише діти ступали несміло.
Забута вулиця, де стежки грають у долі... Холод проникав мимоволі, руйнуючи кволі, Та безмежно пусті пункти, де навчався мови, Де колись міг терпіти металеві підкови.
А тепер я бездушно ламаю груди у школі. У суровій школі, де ноти звучать у бемолі, Ведучи полонені думки у безмежність, Старіючи, із вами ми втрачаєм незалежність.
Куди ведуть думки? Куди ведуть дороги? В мені живуть і помирають наші епілоги. Біль у тріщинах породи, що гартували війни. Які кожного року замерзали пізно восени..
І так одного ранку скажуть - це була історія, Оспівана сопілкою чи флейтою Григорія, Що мандрував не раз славетною країною, Яка стала ганебною і продажною руїною...
Завтра прокинусь, байдужістю обпльований, Та я українець - до пекла загартований! Але, на жаль, взнав коли я був бруківкою, Що моя країна корумпована готівкою!