Давай поп'ємо чаю, згадаємо минуле. Я буду як завжди говорити голосно, Ти сміятись - аби не бачити, як чаїнки тонули... Будем сперечатись, що усе в житті відносно... Я буду дивитись на тебе крізь сміх, А ти не помічатимеш очі в пітьмі, Знаєш, я міг стати зовсім іншим, міг... Але тоді б я жив немов в тюрмі. Ми могли б не знатися, могли... Може включимо музику, будь-яку? Будемо відверті, бо обоє маски одягли. Давай долиємо трішки коньяку? Не будемо виключати світло у коридорі, І цілу ніч я доливатиму гарячого чаю... Знаєш, ми напевно усі по-своєму хворі. На листку паперу твої риси відмічаю... Ти будеш усе заперечувати і кепкувати, А я буду далі писати, як світить світло У твоїх очах... Не дам про минуле жалкувати, Не зміниш "вчора" (а ще ти сьогодні розквітла), Змінити можна завтра і сьогодні! Ти будеш розказувати про життя і долю, А я грітиму твої руки, які чомусь холодні... Я далі писатиму, скажеш - "ти зовсім не такий", Посміхнусь, витягаючи чаїнку із твоїх уст... Чомусь тільки із тобою я такий м'який... І боюсь... та у моїх думках нема розпуст. "...я часто ходжу ночами сам, не розуміючи сон. Сон усіх дерев і доріг, запорошених вулиць... Вони, як ти, забирають мої думки у полон, Я для вас новоспечений прибулець..." Ти слухаючи мої басні - притулишся ніжно, Моє плече не подушка і ти не моя подружка... Я закрию очі, нахилюсь і поцілую тебе сніжно, Чайник знову закипів і випадково розбилася кружка... Відкрив очі - чаїнки вже не плавають й холодна вода, Я сам на кухні, і у коридорі досі ще світло горить... "Невже на стільки важко заплутані в світі провода, Щоб знайти тебе, аби було кому душу відкрить?.."