Навшпиньки повз вечірні ліхтарі по бідних районах Іду босоніж вбиту душу несучи в руках. Багато думала. Аж до тупого болю в скронях: Чи мала шанс тоді обрати зовсім інший шлях? А ті ховаєш свої очі, я не знаю що в них..! Мовчиш про почуття і криєш правду по кутках. І що є спільного? Пливли ми в різних човнах. Але чомусь втрачати тебе маю несвідомий страх. Люби мене, благаю! Просто... не треба кохання! Сплелись даремно під квітневим небом у зірках. І відтепер до тебе маю єдине прохання: Кажи відверто! Я не хочу бути у ляльках! Я бачила як падав сніг на твої теплі плечі..., Як грало сонце у бурштинових очах.. Прошу, врятуй скоріше від тієї порожнечі! Та я не чую більше сенсу у твоїх словах...
Ненавиджу за безлад в голові, за твоє лицемірство. Ненавиджу лукаву хтивість і твою брехню! Я сподівалась на любов, в тобі шукала чисте. А ти спалив дитяче серце у бруднім вогню. І моя туга для тебе — лише мала дрібничка... Хто винен, а хто — ні, шукати марно. Все не час. В твоїх руках уже стиха оманна запальничка. А я між попелу розчарувань згубила нас...
і я мовчу не через те шо хочу щось довести. Причина тому не пихатість і не зверхність, ні. Це ти позбавлений уміння просто бути чесним, А я приходжу висновку що мабуть ми чужі. Не знаю задля чого ти казав все зворотнє Та і за грубощі твої образа затиха. Нехай лишиться в пам'яті приємне й безтурботнє, Залишиться усе нехай, окрім твого гріха. Не хочу дратувати більше, чуєш , турбувати... Тобі набридли сльози, докучаня... І твоє "забудь" а я відверто: що я можу тобі дати? Мені не важко. Та чи треба? От у чому суть.