Бувало приснишся мені, красиво всміхаєшся легко, чи чую на свому плечі твій дотик, хоч справді далеко. Дивитися в очі ясні, палкіше вуста цілувати і руку стискати міцніш, в обіймах твоїх потопати. Де більшого щастя знайти? Волілось, щоб інше не було, бо святом неймовірності ніч і кожен день у стрічці дарунок.
Та казка минула, як сон, і очі мої вже відкриті, та замість птахів за вікном питання, що смутком обвиті.
Чия то вина, що ти не хочеш почути усе, що кричить серце у відчай закуте? Невже більш биття його ти не відчуваєш? Байдужості поглядом краєш. Чия товина, що ти так легко руйнуєш домівку, що серце у собі лаштує? Як довго ти правду так майстерно ховаєш? Чи скаже хтось, хіба все має бути так..?
Пригадую часом собі ту зустріч, що була ще перша. Іскрою майнуло тоді кохання назавжди, не менше.
Та казка минула, як сон, і очі мої вже відкриті, та замість птахів за вікном питання, що смутком обвиті.
Чия то вина, що ти не хочеш почути усе, що кричить серце у відчай закуте? Невже більш биття його ти не відчуваєш? Байдужості поглядом краєш. Чия товина, що ти так легко руйнуєш домівку, що серце у собі лаштує? Як довго ти правду так майстерно ховаєш? Для чого те в собі тримаєш? Чия то вина, що не вдається забути ілюзію того, як могло усе бути? Цей марива світ так легко глузд забирає. Хіба про те гадку ти маєш?
Як добре, що віриться тепер розуміти — дорогами іншими нам доля ходити. Та змусить рубець на серці все пам'ятати, він не мине, і вже не буде більше так.