І серце забилося у грудях люттю І кров закипіла у жилах його, Він каменем падав в гіллясту безодню Й вона охопила Нащадка свого.
І там у долині, мов чорнії цятки, Він бачив отих, що катували синів. Ішли вони крадучись, як личить убивцям Шукаючи здобич на втіху собі.
І листя горіло під поступом їхнім І рідня Земля аж стогнала у муках. Сам Ліс відвертав від них погляд у жаху, Гіллям боронитись не маючи снаги.
І БУЛО ЇХ СОНМИЩЕ ГРІЗНЕ...
І Ворон узрів, що один він - не сила, Що не одомстити йому за синів. Піднявся на крила і темінь укрила Верхівки прадавніх Лісів.
Він бачив, як Ліс обступила безодня, Як трави чорніють і гниє кора, Як гусне повітря й палають смереки. Він стрімким польотом до хмар прямував.
І там попід Сонцем величним й палючим, У світлих й прозорих мов Гнів небесах, Він кликав до Батька, і всю свою силу У клятву страшну і незрушну вкладав...