З румовищ і вогню свій скарб найбільший – правди, Озлобленим богам не відданий на мсту, Від вогнища свого відходячи, забрав ти З собою і несеш крізь стужу і сльоту.
Позаду посвисти, чиїсь охриплі крики, Чужі слова в устах, розчавлені серця, І зловорожий гнів – такий, як твій, великий, Що стрінеться з твоїм, зчепившись, до кінця.
Та крізь туман і дим, щораз певніше, ближче, Зривається, встає, – о добре бачиш ти! – Під катаклізмом днів: під чорним бойовищем Високе полум’я єдиної мети.
І ждеш страшних ночей, глухих ударів криці, Твердих, як серця стук, – ти їх так довго ждав! – Аж простір перетнуть тридзьобі блискавиці, І гнівний рев стихій, і альказари слав.