Крізь тумани, крізь урагани йде лавина й суд. Як суворий присмерк жаги пійви заревуть. Грубий голос межи грому і лісних болот Гострі коси підіймають з-поміж чорних вод Хор ридання, хор зруйнування, пригнобленний чад. Попелище давніх казок гай - дрімучий сад! І над лісом пісня пійви, як ота журба, Що в диму переживає мертвая сосна. Палаци місячних звірей і небо дуже чорних скель І пильний погляд в'ялих мрій, глухі вибухи зусиль. Тебе від сну прозорий гомін пробуде Дуель із ним у лабіринт лісів зведе. А чари сну щезнуть, мов зрізані косой, І шторм відплат гукає, наче вибух той І стогне пасмо чорних гір, як до гою стогнав той хор, Що про ридання казку склав і разом з пійвой заспівав За гомін сліз, за церемонію води, За скрипіт слів, за крик над лісом: "Ніколи!" Крізь тумани, крізь урагани йде лавина й суд. Як суворий присмерк жаги пійви заревуть. Голос лісу дивовижний і великий шум. Пишання лісної пійви - це кристал і розум!..