Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили, – Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає. Було колись – в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала, Було колись добре жити На тій Україні... А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине. Було колись добре жити На тій Україні... А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине. Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. ’А нуте, хлоп’ята, На байдаки! Море грає – Ходім погуляти!’ Вилітали запорожці – Лиман човни вкрили. ’Грай же море!’ – заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та й співають; Рибалка літає... А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди – Де-де буть роботі? Закрутивши чорні вуса, За ухо чуприну, Підняв шапку – човни стали. ’Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове-молодці, А у Царград до султана Поїдемо в гості!’ ’Добре, батьку отамане!’ – Кругом заревіло. ’Спасибі вам!’ – Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову походжає Та на хвилю пан отаман Мовчки поглядає. Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати...