Ти уяви, якби ми могли стирати пам’ять зі свого мозку, Ми би стирали всі непотрібні моменти, це було б так просто. Ти прибрала б мене назавжди, ніби й не жив я ніколи з тобою, Я би залишив лише тебе в голові, і більше нікого. Це перемога над почуттями, а може, невдала поразка? Що б залишалось тоді? Пустота? Чи, добра, приємна казка... Пастка, в яку потрапляли б не одиниці, а цілі мільярди, Все це гра, подібна до гри, наприклад, у Форт-Буаярді. Чи може в більярді, коли ми кулі, що не влітають у лузи, Ти уявляєш моє життя без симпатичної музи? Лузер? Можливо. Але сподіваюсь на краще, Тізер наживо бачу: втрачати нема що. Ті неповторні моменти , закарбовані на фото, Компліменти ти затоптала в болото. Тобі завжди аби когось уколоти, А я і зараз розбираю польоти.
Знаєш, я тебе не бачу роками Ти так і далі читаєш оте дурне Муракамі? Ростеш, собі Волошка, поміж будяками? Як там твій Сірьожка, подарив блакитні камні?
Ми йдемо у полі поволі з тобою, сині волошки і жовте жито, Я намагаюсь, як і раніше, немов ненароком, не наплужити. Не хочу тужити сьогодні без тебе, не хочу тужити сьогодні без нас, Але тобі, напевно, так треба, щоб я пам’ятав тебе весь час. Без прикрас поглянемо в минуле, де ми були, Де ми ходили, бродили лісами полями, де ти мене там забула. Вулики диких бджіл нам нагадають про ті неймовірні часи, Ти на північ, я на південь –розійшлись на полюси. Я голосив, коли не було сил, у Бога попросив, Щоб полюси ті наші з’єднались у один, Щоб наші голоси звучали далі в унісон, Я не отримав цього всього, але побачив сон. У тому сні ми їли суші в Муракамі, Я так сподобався тоді твоїй рідній мамі, І там не було чужих ніяких твоїх Сірьог, У тому сні було так гарно, бо були ми вдвох.
Знаєш, я тебе не бачу роками Ти так і далі читаєш оте дурне Муракамі? Ростеш, собі Волошка, поміж будяками? Як там твій Сірьожка, подарив блакитні камні?