Не знаю, як пересіклись Дитячі долі безталанні. Дні наші мчать, і вже «колись» Ми кажемо на час прощання. Все рівно, де душа моя, Поринувши в думок нестримні зграї, Згадаю самобутнє я дівча Серед хребтів житомирських трамваїв.
Приспів: Вона – не діамант і не п'янке вино, Гарячий вир фантазій невловимих, Залежна лиш од вітру одного У своїм світі із полів ожини. Вона – не маляр, а художник слів, Бере зелену фарбу із полиці, Вклада снопи чарівних почуттів В рядки верлібру зі смаком чорниці.
Тендітна сумочка в руках, Кофтина сіра по фігурі Так додають жіночих рис До незалежної натури. Та слів художника іскра Не згасла у її очах донині, І акварель в досвічених руках Лишає слід яскравий, незгладимий.
Приспів Мінор: Роки йдуть, а душа моя, Поринувши в думок нестримні зграї, Все згадує замріяне дівча Серед хребтів житомирських трамваїв.