От так самій присісти на краю моста, Коли вривається у душу дощ, як знак, Що треба мріяти, коли шумить вода... І просто вірити, що буде все не так.
Не плакати, не думати і не кричати! Забути про усе й усіх... й летіти... Ми вже давно навчилися мовчати – У нас душа, як ті зів’ялі квіти...
Та сльози-сльози, як роса на скроні; І біль, і холод, й пустота, як сніг... Там, хтось до нас, прощався на пероні, Хтось втратив все, а хтось усе зберіг.
І день як день, а ніч завжди самотня З нудьги малює зорями по небу світло... Здавалося б, вже відкривається безодня, І в темноті усмішку ледь помітно...
Не втративши надії, ні віри, ні душі Великими ковтками хапаєш за повітря... І скільки б помилок не було у житті – Збери усе до купи і відпусти за вітром...