Із-за обрію над полем сонце випливало, А на полі спозаранку мати жито жала. Та й звернулася до сонця, та його питала Про єдиного синочка, що з війни чекала. «Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш, І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш. Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш. Де синочок мій єдиний, чи мені підкажеш?»
А на полі біля жінки той сусідка була, Як зверталася до сонця взяла i почула. Так спитала: «Що ти кажеш, чи може забула, Що пройшло уже п’ять років, як війна минула?» «Як живий був твій синочок, чи б не повернувся? Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся? Чи ти думаєш саму б тебе він полишив? Певно, десь у буряні вiн голову схилив.»
Також поруч жито жав чоловік сусідки, Та і дуже йому жаль стало тої жінки. Вiн промовив до дружини : «Облиш бідну мати, Бо від горя може легко розуму не стати» - Зовсім я не божевільна - мати їм сказала, - Нащо кажете, що вмер він? Хіба ж я не знала? Через те, що він не поруч, то вже ж не любити? В моїм серці мій синочок завжди буде жити!
- Він для мене подих вітра, що ласка обличчя, А струмок бринить, немов, голос його кличе, А ріка блищить на сонці – то усмішка сина. Не утримає ніколи рідного могила!