Із-за обрію над полем сонце випливало А на полі спозаранку мати жито жала Та й звернулася до сонця, та його питала Про єдиного синочка, що з війни чекала Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш Де синочок мій єдиний чи мені підкажеш?”
А на полі біля жінки той сусідка була Як зверталася до сонця взяла i почула Так спитала що ти кажеш, чи може забула, Що пройшло уже п’ять років, як війна минула? Як живий був твій синочок чи б не повернувся Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся Чи ти думаєш саму б тебе він полишив Певно десь у буряні вiн голову схилив?
Також поруч жито жав чоловік сусідки Та і дуже йому жаль стало тої жінки Вiн промовив до дружини облиш бідну мати Бо від горя може легко розуму не стати Зовсім я не божевільна мати їм сказала Нащо кажете, що вмер він, хіба я не знала, Через те, що він не поруч, то вже не любити? В моїм серці мій синочок завжди буде жити!”
Приспiв: Він для мене подих вітра, що ласка обличчя А струмок бринить, немов, голос його кличе А ріка блищить на сонці – то усмішка сина Не утримає ніколи рідного могила!