Кого більше повинна любити: чи тебе в цьому світі чи світ, що в тобі...
Я чекаю, коли впаде вересень, поб’є собі лікті, коліна, і асфальтове тіло покриють багряні листки…, а невдовзі дві дівчинки – рудоволоса і біла будуть нас одягати у шкіру, дублянки, куртки. А я мрію закутатись в тебе, залізти під светр тихенько і подмухати в груди, послухати серця гудки… Можеш просто мене обіймати, я буду як завше «маленька», як дитина, що вміє читати в очах сокровенні думки… І півсвіту мовчить, півжиття проминає за миті, небо тане так ніби морозиво на язиці… Я не знаю лишень, кого більше повинна любити – чи тебе в цьому світі чи світ, що вмістився в тобі… Мабуть, знаєш, найбільш, чого хочу на зараз – це сидіти в авто, гріти руки і слухати дощ… відчувати твій дотик, твій погляд, твій запах і дивитись як гамір губами шепоче крізь шибки слова, нелогічні обрізки від фраз, надто бідні, без значень… Кілька днів без емоцій – на сіро малюю картини – ця відсутність тебе, тимчасове обмеження дій, - надто сильно зв’язались мотузки між вчора і нині, і на завтра залишиться тільки безсилля, апатія, лінь… Ти напишеш мені кілька слів, я зігріюся ними – вистарчає п’ять крапель тепла, щоб роздути вогонь… Я боюсь, щоби полум’я цих почуттів нас обох не спалило, бо не вистарчить злив, щоби вимити попіл зі скронь. Я зрікаюсь себе надто часто, щоб знову радіти! Я зрікаюсь своїх почуттів, щоб міцнішати, втім я не хочу як інші за щоки напхати півсвіту, проковтнувши тебе, облизатись словами: « ти мій…». Я чекаю, коли впаде грудень, наб’є собі гулю на лобі - все життя ми під тілом маскуємо рани душі… Нам сніги так потрібні, їх швидше б прикласти до скроні, - може, холод знеболить порізи від гострих ножів…