Не кохай поета, не кохай. Душа в нього пропаща. Не з тобою він - з іншою - проведе цей вечір. Бо вірші і людина – це зовсім різні речі, Бо не бачив кохання і не знає він, що це значить.
Десь під кудлатою ковдрою хмар грім осінній гуркоче, Протяжно скиглить вітер у кронах, похиляється тин, Не кохай його, не кохай усім серцем дівочим, Він не знає, це як - берегти.
Хто в метро, хто в тролейбус – розбрідається натовп, А ти в мокрі, від сліз, долоні ховаєш очі сумні, Так багато в нього, глянь, так страшенно багато, З ким провести ще одну ніч.
Тож з голови його й викинь, я щиро вірю - ти зможеш, Адже почуття твої – у кромішню темряву поштовх. Бо обійми його – клітка, а руки його – ожеледь, І слова його – нічого не коштують.
Не кохай поета, не кохай. Душа в нього пропаща. Не з тобою, ні, з іншою він проведе цей вечір, Бо вірші і людина – це зовсім різні речі, Бо не бачив кохання і не знає він, що це значить.