І степ востаннє над рікою Ординець міряв головою... Все ближче коні, лиця злі, Схрестились, скрегнули шаблі, Переплелися іскри з кров’ю, І знову криком Придніпров’я Прошив у жасі людолов. Та біснувалась криця знов, Шипіла кров, шипіла піна. Козак вимощував долину Чужинським трупом, як умів, Як вчився в Січі і в братів На славнім Доні у поході. Ординців б’є козак вже в броді. Бере ординців переляк: – То це шайтан! Це не козак! Козак всміхнувся в довгі вуса: – З шайтанами не вперше б’юся. Узнали, що таке козак, Якого люди кличуть: Мак. – І знову зброя у двобої Дзвенить над збитою водою, І квасить нелюдів ріка, – Не ломить сила козака.
Та от надходить чорна зрада: Дрантя, попихач скрався ззаду, Він чином – кат, душею – гад. Увесь продався за дукат. Тихцем підвів іуда зброю, Озвався постріл над рікою, І на коня схиливсь козак. – Пропав козак! Загинув Мак! – Ординці кинулись до нього. Козак на них поглянув строго: – Ні, не загинув я, кати, Поміж людьми мені цвісти! – Кати підводять вгору зброю: – Твій цвіт, життя вже за тобою, Козаче, зробимо отак: Шаблями скришимо на мак – Ординці воїна скришили, На землю впало тіло біле, І, наче зерно, проросло, А влітку маком зацвіло...
Давно ординців і іуду В моїм краю забули люди, Бо їхній слід – страшний укіс Травою мертвою поріс. А мак цвіте віки в роздоллі – В косі дівочій і у полі. А мак цвіте!