Степами турки і татари На конях мчать, мов чорні хмари, І згаром дихає земля – Навкруг пожари, як петля, Й петлю розкручую ординець: Він одшукав живий гостинець – Дівча біжить босоніж в бір. Її він схопить у ясир, В прокислу зашморгне сирицю Й продасть у Кафі з торговиці. І сльози дівчини, й життя Проп’є без жалю і пуття. Бо що йому краса дівоча, Коса шовкова, ясні очі – Усе продасть він за дукат, Бо він торгаш, ординець, так. Дівча біжить в тяжкім одчаї, Коса їй плечі устеляє, А сльози падають у брід, І кров’ю тягнеться твій слід. Уже над юністю твоєю Аркан свистить, сичить змією. І враз відсічена петля Безсило впала у поля. Козак-нетяга у долині Рубнув її і вже стежину Дівчині вказує у бір. – Ми ще зустрінемось, повір. – Ординець блимнув хижим оком, На луку впав, гикнув і скоком Помчав з ординцями в байрак. Втікай, козаче! Та козак Втікать не думав. Ще дівчину Провів очима й по долині Навскіс напасникам помчав.
Травневий день в кільці заграв На сполох бив всіма громами, І блискавка небесні брами Розчахувала навкруги... Все ближче, ближче вороги, Злостивий усміх рве їм губи – Отак і мчить землею згуба, Жадібна, дика, навісна, В краплинах крові і багна. Козак ударив із пістоля, Й розлігся крик посеред поля: На стремені торгаш завис, І кінь його поніс, як біс.