Коли проходжу повз - так кортить замкнути оченята, аби навпомацьки невинно так щокою зачепити твого носа. Із горбинкою І вкрасти погляд тих двох невимовнодобрих сріблястих себтоліхтариків, що одного разу зазиркають підребер'я до дірок, тихенько пробурмотіти:"Даруйте" і піти далі, не озираючись. І більш не згадуючи того носа, що з горбинкою. Піти так, як вчила мамуня, так по-панську. Наче на голові томик Есеніна, на котрому ще один Пушкіна, а на них - порцелянова улюбленомамунина ваза із трояндами. Тримати спинку рівно і не зважати на буркотіння задушевних механізмів, що замість звичних серцевих ритмів наспівують до болю знайоме танґо із улюбленого фільму "Запах жінки". Це ж бо все той ніс, що з горбинкою.
Ой, леле, краще тобі не знати Не знати мого "ніц".