Немов би небо впало на нашу країну, в людей вселилося щось, людина стала звіром, начебто сон страшний, та на жаль я не сплю, невже це початок війни..., катують землю-матінку. Твої сини, земле, знову щось неподілили, брат вбиває брата, батько вбиває сина, що з тобою сталося, моя люба Україно, як же мені соромно сьогодні зватися людиною. Нас поневолила влада...? Чи може то ми самі...? Нас посварила сім"я...? Чи депутати-пани...? Що з вами сталося, люди? Чому ви такі злі? Немов би не люди, а пси, голодні, дикі, скаженні пси.
Чорна-чорна земля під нашими ногами, чорне-чорне небо над головами, червона кров проливається селами, містами, сьогодні знову, десятки-сотні.., за "щось"..., життя віддали. І так болить в мене душа, за тих, кого не знаю, болить, горить, палає, за сестрами, братами, напише знов, дурницю хтось, що пишу для піару, не знає, хтось, не бачить, хтось, що пишу з мокрими очами... На вулицях рідного міста, що знаю з дитинства, стало небезпечно, без попередження, я маю те, що маю, не знаю, що буде після, шокують жорстокі вбивства, сам бачив підтвердження. Я бачив тисячі людей, і в кожному з них бачив душу, я б не хотів про це писати, але писати мушу, мене це душить, мені болить..., люди міркують, хто винний, шукають відповідь в країні, а відповідь в тобі, людино...