matevoshchuk - fairplay | Текст песни

• Тексты песен
• matevoshchuk
• fairplay

FAIR PLAY

Лихі 90-ті змушували маневрувати і лівачити,
віддаватись грі та вечоровим розбіркам в компаніях,
шукати хідники звідки пригнати нормальну тачку,
обираючи часто між стрілками та тренуваннями.
Час тоді пролітав і мав крила свинцеві:
досі пам’ятаєш першого, якого розвели по-крупному,
досі нагадують шрами, що були ранами та синцями
від приходу мєнтів, що майже усіх не застукали.
Той успіх тоді мав також іншу сторону:
все сходило з рук і все було, майже, на руку.
Система валилась, а дійсність була невагомою,
а тут ще й футбол, і вдалось фаворита вздрючити.
Ця гра на кубок проходила на нервових струнах,
де прохід в півфінал недосяжний був досі —
радість кількох вболівальників на майже пустих трибунах,
і миттєве запрошення в команду «профі».
Відтоді все починалось просто драйвово:
дебют у вищій лізі, взяли в «Динамо» та молодіжну збірну,
так ніби враз пересів із плацкарту до купейного вагону
безквитковим пасажиром, прямим та високомірним.
Юніорський турнір і срібні медалі з Мадриду,
гол у ворота «Кастільї» після удару захисника під ребра,
перша травма і перший солідний виграш —
і гра на уколах — що зробиш, як треба то треба.
Потім тривалі збори, набирання форми,
намотування кругів на заміській базі,
гра за дубль, жорсткий підкат ззаду і у відповідь зразу по морді—
дискваліфікація на півроку в глухому запасі.
Тоді пригадались знайомі дружки,
які вже самі не знали де себе діти:
«Ну що, брат, догрався, що зможеш тепер довести?
Сідай біля нас ми ще маєм залитись півлітра».
Ясно, що потрібно було шукати якісь варіанти,
ясно, що потрібно було звідси звалювати —
агент перебирав клубами, наче звуками мантри,
і далі були Китай, Австрія і два клуби Болгарії.
І далі, що там казати, знову став на ноги,
хоча до кінця вже не міг себе реалізувати —
футбольні боги, коли грають, то мають стоноги
в небесних колізеях з м’ячами із вати.
Так розбивалися плани в кожного, по-різному,
так зачинялися двері та від здивування підіймались вії,
такі як він, разом могли бути однією командою мрії,
та все розкладається так, що буває запізно.
Часто життя має два лиця,
і кожне нагадує про втаємничені напасті,
пам’ять приховує все до кінця,
пам’ять — це все, що лишається в підсвідомому записі:
кожен твій шов і кожну в коліні спицю,
залишені рани від куль і порізів —
зараз він грає за місцеву команду у другій лізі,
що бовтається в середині таблиці.
Зараз — це все що у нього лишається на недалеке потім,
та час знову прийде, і змусить нове обирати.
Футбольна кар’єра добігає завершення у тридцять чотири роки,
а далі амбітність ховається погреби та бараки.
А далі: повішені бутси на цвях,
футболка на пам’ять для сина…
І що потім бути спитим тренером якоїсь ДЮСШа,
«Шкіряний м’яч» і якісь перспективи?
І що потім телик, футбол в кабаку з якимись тупимизна йомими,
за пивом кричи: «Там був гол, суддя дебіл, там положення…».
І очі закутані в морок небес досі втомлені,
і погляд змарнілий, якийсь розтривожений.

© matevoshchuk