Коли мені було чотири, в наше смт. приїжджав цирк шапіто на колесах. Мама ще казала: «Юр, давай підемо подивимось на клоунів!», «Юр, подивись які веселі клоуни!». «Кллоооуууниии» — повторював я, дивлячись на розмальованого веселого чувака, який дихав сміхом і перегаром, який задихався перегаром і сміхом, який колись помре усміхненим від цирозу печінки. «Клооооууууниии» — повторював я — а потім виблював на нього всю місткість мого чотирирічного шлунку, коли той взяв мене покатати на «ромашці». «Клоооуууниии» — говорив я знервовано і зі злості зламав виграний в тирі простий олівець та луснув дві червоні надувні кульки. «Клоуни» — так звучала тема написання твору на домашнє завдання з української мови, за яке я отримав двійку, бо так і нічого не зміг написати. Клоунів показували фільми та мультфільми на усіх телевізорах, а нові шапіто приїжджали до нас щоліта. Клоуни дратували мене щороку намахуючи тупими приколами на перше квітня. «Клоуни!» — кричав тренер нашої ДЮСШ з футболу, коли ми програли 5-1 на домашньому стадіоні якимось «заїжджим аматорам». «Клоуни!» — кричав він на тренуванні на наступний день коли ми бігли за програш «штрафні» десять кругів, ледве волочивши ноги. «Куди ти лізеш, клоун!» — чулися слова прораба, коли я впав з риштування на сьомій опорі дарницького мосту. «Клоун» — говорила моя дівчина, коли я знов читав «Маленьку» перед «серйозними» людьми. Клоуни, пажі, коміки, арлекіни, циркачі, дресирувальники, паяци, диваки, руді бездарі, баламути, посміховиська, джокери — давилися сміхом і перегаром. Перегаром і сміхом.