Не мете до сміху злякана метелиця, не біжить з-під ніг посипана земля, лиш дівча ніжненьке біля мене телиться, і дурію тихо коло неї я.
Що ж тобі не спиться, місяць же уповні, зашпорами входить холод в босоніжки, і твоя спідничка по моїх долонях… — Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…».
Кліпають невинно карі оченята, а колготки трісли, дали вже очко, лиш тобі, паскудна, на все це плювати, а мені тим більше зараз все одно.
Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше, ручками милуєш кучері свої, від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший, як з кульбаби бджоли майже всі рої.
Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво, віддалась, огидна, крізь облуду фраз, мама взнає — зробить тобі справжнє мерво, але ж ти говориш: «Було і не раз!…».
Завтра підеш в школу, у критичні дні, і співати будеш у народнім хорі, плакатимеш в нóчі під сумні пісні, згадуючи миті зі своїх love-story’s.