Справжня сутність моя — поза очі — прокрадається попід дахами, вперто рани мої кровоточать мармурувими злими гріхами. Не людина, не вірний, а скептик: п’яний продаж, приблудство й мара — і немає в мені значить клепки, що життя своє так змарнував. Осіяння єство не очистить і не змиє набряклого бруду — ну то й що, все пройшло ненавмисне, ну то й що, що вже більше не буду? Тихо в’ється мерзотна мармиза і доймає моє альтер еґо — певно, треба підкинути хмизу, аби чернь не дісталась до неба. Я не здужаю стежку покроїти, я не виберу іншу наругу, лиш би рани ці темні й незгоєні не пішли попід іншу хоругву.