Весна вицвітала крізь вени, мов тромбами крові загублена, з землі проростаючи трупами, неначе травою зеленою. Розстріляна снайпером доля, тілами країни залатана: у матері очі заплакані у батька погаснув погляд. І світ, мов глибока пітьма, і струни порвались натягненим нервом за тими, кого вже нема, за тими, котрі померли. Це був мов глибокий наркоз, прокинувся: тяжко і щемко — зі знятою каскою згарищем ходить Шевченко, неначе Христос.