В ідилію, розписану сповна, ми рахуватимемо в небі зорі — в одній палаті край вікна, хворобою одною хворі. Заблудиться у серці хтивість, розмай потоне в дивних нас, таких без розуму щасливих, забутих вічністю про час. У тебе блуд, а я в склероз лиш починаю знову жити, крізь лікарняну звабу доз щодня нову тебе любити. А ти щоночі ходиш в сни, у світ феєрій, в страх фатальний, говориш, я тобою снив, говориш, що приходив Сталін. Таке життя без сліз і такту: моя богиня, я твій вуду, єдине жаль, і це по факту, що завтра знов тебе забуду…