Скільки тобі інертності, скільки причалів ще передати в оренду чи просто віддати — крутяться оловом в голові числа і дати, час як прибув і на скільки відчалив, скільки ще буде гноїтися болю й печалей, скільки ще будуть чорнитися втрати? Котиться з горба розтрощений віз, котиться торбою слів і пробачень, може, колись зрозумієш, побачиш, як із очей випливатиме віск. Вітер зриває розвішані простирадла, вітер розтріпує порвані наші вітрила, все не збережене й що захистила, все, на що ти спроможна і для чого варта — все розгрібала обвуглена темна варта, ти ж просто мовчки на це дивилась. Падають стіни, ламаються здавлені крокви, що підпирали невдячно дахи і фронтони — ми мов не ми — розбиваються, ніби фантоми, наші невпевнені кроки. Пагубна тінь проривається збоку леза, мовчки торкається рукояті похибкою всіх святих і проклятих, всіх потойбічних і світозалежних — я мов неспокій, тривога й аскеза, защем і зашморг навік співставляти. З цим листопадом я Каїн чи Кай — ось тобі серце застуджене і багрове, повне жаги і любові, болю і розчарувань — хочеш бери його, лиш не звикай.