Як тобі розказати про тишу, котра захлинається в темені ночі, як струм, що порушує сон, все, що відходить – вже не повертається, все – тільки мить або просто шаблон. Гордість кімнатна на стінах розп’ятою бачить суцільну холодну блокаду, час розтікається поміж восьмою та десятою, час – це найбільша чи примха, чи вада. Порух миттєвий, відлуння від кроків: дивне як спалах, таке ж і коротке, десь за спиною, углиб коридору, зразу повернешся – хтось заговорить, ще раз повернешся – там нікого. Я ж тобі димом простягнусь полями засніженими, вкотре збрешу, що прокрався туманом – мимоволі побачиш усі зарубцьовані рани, і нові монотонні проріжеш. Я ж тобі спокій порушу, що стихне і вже не прийде, я ж тобі серце в руках принесу, що з грудей вже вирване, не залишай мене, скільки часу край прірви мине не залишай мене, просто вір мені: я кохаю тебе.