Вересень накочується ніби приплив. Незручне взуття, заживають коліна збиті, і всі подряпини – сліди неймовірних див, затираються, сходять, залишаються в літі. Велосипеди в дощ ніби кораблі, припнуті на рейді без вітрил і без пасажирів. Шкіра просить піску і світла. Усюди, де ми були - проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій. Літні тераси згортаються, ніби фронт. Загортатися в пледи, здаватися пізно, пізно. І якщо дихати – то тепер тільки рот у рот, до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних. Літаки не затримуються, ніби розклад страт. Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні. Безвідмовний час, найдосконаліший апарат врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання у кілька речень.