Куди себе подіти, Коли навколо емоційні хвилі, звукова стіна?.. І по мінімуму брати вже немає сенсу, Коли ситий сповна тією мерехтливою миттєвістю. Знаєш, я не винний!.. Що я міг сказати тоді?.. Відповісти, кольором знести усі шляхи, Плями, зафарбувати рани. І кому я що довів би?.. Сам себе навчив би?.. Битим шляхом не звикати у темряві ходити, Жити у надіях, Власними сльозами вмивати квіти. Я стомився казати нерозбірливими строками, Римуючи о першій. І знову, тими же дорогами Доводити такими ж невідомими словами, Неримованими текстами. Чуєте, я з вами!.. А кому від цього легше!? Від вашої любові залишаються на тілі шрами.
Приспів: Я не сам, Щось є біля мене. Та знов і знов дивлюся в небо. Знаю, що я сам є поруч, Та в мить мене немає знову.
Я не чую голоси, Я не бачу очей, І, відмовившись від галасливості ночей, Крізь спітніле віконце споглядаю на людей. Дивне небо, плямисте, На стільки ж чисте, Як прозоре дитинство, подуми дитини. Як було чудово тоді, біля тину, Коли тільки шелест листя, квіти, світанок, Промені сонця, теплі руки мами Завжди були поруч, І не думаючи про інакше, Ми мали тоді те, що називаємо зараз щастям!.. А тепер вже цінності змінилися, згоріли. Що цікавить тих, хто так само був дитиною?.. Гроші, прикраси, дорогі автомобілі, Заможне існування, мажорні магазини. Я не певен, що я інший, Звичайно, не кращий; Але хто напевно знає зараз, що таке щастя?!
Приспів: (2) Я не сам, Щось є біля мене. Та знову і знову, дивлячись на небо, Я бачу, я є поруч; Та в мить мене немає. Дивно, адже сам від себе щось ховаю!..