А ти молода дівчина, та й горя зазнала, фігуру берегла і по ночах йому писала. Свою ти вроду марнувала на нього, невірного. «Кохай за душу» - вчила мати, та ти перебірлива.
«Не вір йому», - люди, мов в воду гляділи. А ти взяла і закохалась у спортивне тіло, в лукаву посмішку і ці чомусь далекі очі… Скучала і хотіла бачити його щоночі.
«Я тебе хочу, кохаю, жити без тебе не можу…» «З ким він знову говорить? Чому на серці тривожно?» «Куди пропав? Чому мене з собою не взяв?» Ти вклала все, та цвіт із терену опав…
Залишились плоди, терпкі та кисло-солодкі. Ти наодинці з думками та із бажаннями плоті. Казка закінчилась, зосталася краплина щастя, радісно кличе «Мамо» і гладить по зап’ястях.
Ти підійдеш до вікна і не заснеш до світ сонця… Ти прогадала й справді вибрала не того хлопця. Туман розвіявся і очі розумом налились: хитрість – це не сміливість, підлабузництво – не милість.
Шукала захисту, турботи, коли брав за руку. Казав «миленька», а послав і обізвав «сукою»… Оці всі муки і сльози полинуть до неба. Поради подруг «Приворожимо?» - «Ні, не треба».
Кохання з присмаком терену колючками в серці. Ти стала сильною й не рухаєшся по інерції. А він заплутався ще більше у пошуках вражень, і не наблизився до свого щастя ні на сажень.
Ні заощаджень, ні успіху, ані віри в майбутнє, вважав себе всемогутнім - виявився трутнем... Горе приходить і відходить, про час не питає. Хто не пізнав кохання, той і нічого не знає.