нехай з неба йде дощ безперервно – людей не випускає з обіймів; палітрою стануть манжети художника. мільйони особистих трагедій сплітають картину міста з ліній, що б’ються невпинно в руках.
тут звичкою стало кохання, і кожне зізнання здається обов’язком, петлею на шиї повисла відповідальність жертви нещасного випадку, його співучасника…
світ спиною повернеться – за високими стінами, за зачиненими дверима сонце таким недосяжним здається, повітря – таким стриманим.