Синіх гір туман, перетнувши межі, Застелив твій шлях, де все не так. Знов ідуть дощі, та в міські калюжі Ти вже додаєш не сміх, а плач…
Разом з річкою, з океанами Буду лоскотати тебе, мила моя! Відболить вже любов чорними ранами Чом, моя кохана, ти втопила мене і себе? Плачуть душі – твоя і моя (2)…
Обіцяй мені, як засяє сонце, Ти всміхнешся знов, як в перший день. Хай вже на межі, між «були» і «будем'» Я згадаю, як любив тебе…