Буває, що ми сприймаємо батьківщину як особисту причину - родимку, долю, ритвину пам'яті (непотрібне не можна скреслити). Живемо у глиняній нації, зліпленій з кільох половинок: коли в глину вдихнули життя - з сусідами побили горшки. Ліва рука стирає все, що малює права. Ціле видається меншим за суму зусиль. Будимося від медійних ідилій з причуттям "ми останні, хто ще пам'ятає". Могила невідомого солдата може стати родинним склепом: з половини немає надгробків, а з декого і труни. Війна всіх проти всіх триває, див. коменти в неті. Наші друзі відходять, найкращі, найближчі, і не знаємо, сироти, що робити з їхніми блогами і сторінками в facebook. Історія кожної батьківщини починається з книги облич - з родинних світлих з кількома невідомими: декотрі персонажі зумисно затерті, про інших нема уже в кого спитати. Може й тому повертаємось, щоб залишитись. З особистих причин. Текст Ірини Старовойт