ніхто не знає, як іноді хочеться закричати, когось чекає холодна ванна, когось закриті чати. сіре небо - здавалось би, нічого втрачати, хлопаки, та дівчата, не все можна заново почати.
кому сказати, як болить, як рве з середини. кожен з нас - центр світу, і не чує пульсуючої судини. вк - віддаляє від близьких. не бачимо, дружини, родини. ось так і живемо... кожної днини.
так легше собі.. для себе. ми не бачимо істин. людина зависла в думках, або копається в змісті. прості речі - банальні, хоч люди - грізні. кидаються на ласий шмат м'яса, як михасі грізлі.
клітини - заповнені іксами, всі люди - ігрик. їх тяне самих до себе, не помітили - вже збігли. все життя - скачки, себто ігри. всі кудись бігли. але на роздачу печеньок, для душі, так і не встигли.
*********************************************
а я лечу за все плачу ще чуть-чуть і засвічу мрію цю що по лицю несе вітер по життю
*********************************************
без різниці на треки. їх пишу не я. це щось в мені. це мій світ, це одне з моїх творінь. там нікому не бувати. будь ласка, вдихни мене, не думай про сумне, воно - мине.
кожна нова дія пуста - тикаєш пальцем в небо, нові слова на устах - мовчати теж ганебно. всі висловлюють в коханні, в підтримці потребу, але на ділі - нікому, нічого не треба.
при аналізі чужих дій - когось приведе в істерику, слухаймо більше парадоксальних новин із телика. відкриймо вдруге Америку, заблукавши в лабіринті, ми вже душею вмерли, навіть не попелом покриті.
кожен має до кого звернутись, коли погано, в результаті стає краще, але слова "дякую" - замало. рано, чи пізно, цього може не стати, доганою не відбутись, доведеться прощатись.