раптове продовження все того ж альбому. хочеться послати все, піддатись на втому. але не в тому діло, що хочеться дому, а діло ні в кому іншому, як в мені самому.
що змусить наступного разу посміхнутись? щоб приглушити біль. ліворуч, десь отут. в тупу накласти джгут? але язик бунтує, кричить :" чи ви всі подуріли тут".
як відрізнити дискусію, від дружнього діалогу? зараз грає не трек, а душа, у стерео та моно. прослухати - можна, зрозуміти - в рази важче, краще врубайся в курси валют та акції.
те, що логічно - краще, але далеко не завжди. часом наші ж сліди ведуть туди-сюди. за що битись до останнього - серце підкаже, саме тому я зараз тут. і ніяк інакше.
*********************************************
коли, немає світла - знай, до чого йти, діставай сонце з кишені, не бійся темноти. і ти - не ти, якщо зупинишся посеред тьми, іди вперед, дорогу своїм серцем світи.
*********************************************
відчували такі моменти? дещо дико дивні. ну, знаєте, коли пусто, і холод поблизу. коли сіль на щоках залишають тихі ливні, а душа кричить :"невже ніколи не блисну?".
мабуть, не може бути нічого щирішого на світі, ніж сльози матері, котрі проводять в довгий путь. мабуть, ніщо не може серце так зігріти, як букет польових квітів, зірваний власноруч.
часом людина пуста. їй потрібен відпочинок. не допоможе ніхто, крім нічної тишини. і тільки час, робить метеликів з личинок, і тільки сонце розсіює куточки темноти.
зараз якось байдуже, думки надто заплутані. пишеться далеко не те, що потім прозвучить. і всі рядки, щирим смутком окутані, саме він зриває маски з ваших лиць.