черговий текст написаний вночі... я так любив посміхатись...
гуляти в рясні дощі... обгорілі кусочки душі... вогонь топить віск... план по швам тріс...
я так любив посміхатись, а вона тільки насміхалась, забороняла показувати посмішку, її ніколи не цурався. каже :"вона мене дістала, стань серйозним, поміняйся!", а я що? а я мінявся, бо шалено закохався.
наступним кроком були очі - надто яскраво палали, як можна зрозуміти - це не входило в її плани. вона на мене кричить - а я тону в її очах, мені зносить дах, а для неї це наче бої на мечах.
але проблема одна : я без зброї, мене не пронзає страх. в її дощах не розібратись : де правда, а де жах. не всі зможуть тримати ситуацію в своїх руках, вона заборонила читати реп, бо не бачила сенсу в піснях.
наступні зміни торкнулись мого погляду на неї, він мав бути сталевим і не мати права на істерики. чому я корюсь їй? тому що воскова фігура, з осліпленого коханням - зліпили любовного амура.
*********************************************
а я лише хотів бути її ангелом, гуляти в рясні дощі, а виявився згорівшим попелом, з обгорілими кусочками душі. вона розтоплювала мене, як вогонь топить віск, а в результаті було чути тріск - її план по швам тріс.
*********************************************
я вмів співчувати - це від мене відтяли. зліпила сталевого гіганта, щоб міг за всіх постояти. та що там постояти, щоб холодним поглядом вбити, вона забрала все... залишився лиш віск та рими.
фігурка майже довершена - залишилось небагато, додумати всі частини, і їх в купу зібрати. я був наївним, далі тонув в її очах, далі писав таємно рими, але вже не було сенсу в ночах.
коли образ був готовим - чекало розчарування, вона різко почала кричати - і втекла в ванну. крізь двері я почув фразу : "котись звідси, і більше не приходь". віск різко затверд - мабуть так хотів Господь.
були палкі очі, тепер - холодний погляд, тепер серце - кремінь, і нікого не треба поряд. чому я корився їй? тому що воскова фігура, з осліпленого коханням - зробили повного дурня.