Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні, Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить. Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній, І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.
Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі, І душею своєю я вас, як умів, причащав. Але видно Господь мені краще життя напророчив, І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.
На могилі моїй посадіть молоду яворину, І не плачте за мною, за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя.
Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний, Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я. Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні, Як мені не всміхнеться донька - сиротинка моя.
У далеких світах якось раптом усе я покину, Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем, І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину, І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.