Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.
Історія написання: письменник боляче й глибоко переживає свою розлуку з батьківщиною, однак ще більше йому болить доля його землі.
Рік створення: 1971-1974.
Збірка: «Палімпсести» (написи на пергаменті, з якого змито раніший текст).
Напрям: модернізм.
Течія: неоромантизм, неореалізм, символізм.
Рід: лірика.
Жанр: вірш (заповіт, послання).
Тематичний різновид: громадянська лірика.
Тема: переживання людиною-патріотом розлуки з Батьківщиною через несправедливість суспільного устрою.
Ідея: пошук сенсу справжнього буття як заперечення світу зла й насильства; осмислення власної долі, світовідчуття; утвердження вічних вселюдських ідеалів добра, чесності й справедливості; утвердження думки про єдність із народом.