Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна, Мов диття , цікава, шепче і розпитує вона: "Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш? І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?
І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить: "Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве, Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Хвилі — то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя; Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я. Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов: Вітер гонить, хвиля ломить — і я вже на дно пішов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль! Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль. Кажуть, що природа — мати нас держить, як їм там тре, А в кінці мене цілого знов до себе відбере.
Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме, То візьме — ні в сім, ні в тому не питатиме мене. Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь — Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!"
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна, Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона: "Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил — Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув; Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде, Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш. Таж і в бурю не всі човни гинуть — тим ся ти потіш! А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти! Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"