Все... Розставлю всі крапки над і, Видихну легко, крила розправлю, Та примірявши, крила малі, Мов самогубця, асфальт я забарвлю. А потім я встану, подивлюсь навколо, В голові туман, в тілі ні краплі болю, Лиш тіло без бою, лежить знизу боком. А я лиш все вище і вище злітаю, Без крил, без надії і без співчуття, І все що з собою, злітаючи маю, це я... тобто душа моя.
Навколо лиш знімки, мене в минулому, Навколо птахи, небо синєє, сонце. Мені ж вже не холодно, будучи голому, Тунелю немає, лиш бачу віконце. А що за віконцем, не скажу, не взнаєте, Мало ви ще, для такого прожили, У вас все попереду, діток побавите, Аби у серцях, ще залишились сили...
Бо ми тут на поверх, вище ніж трупи, Наж загублені мрії на два, Я цілую в ночі твої руки, І чекаю коли прийде крах, На бездонних просторах утопії, Ми ніде, і ніколи, ні з ким. Недалеко від Ефіопії, Замість рим, пускаємо дим. Та в диму зашифровано строфи, До яких не дістать вам пароль, І лиш мертві почують ті ноти, Що грають музику за упокой. Де ті янголи, що бережуть нас? Від тих демонів, що в собі носимо, За вікном, я бачу лиш осінь, І закоханих, що бродять босими
По квартирах, підлогах, готелях, чути музику що робить камерність на двох і в полоні пустелі втомлені спрагою, через безлаберність