Як добре промені ловити Сонця, що навпроти мене. Струнами себе віддати Звуками живого клена. Добре, як тривога серця не дає душі заснути, коли посмішка тепло дарує, голос рідний чути. Може я колись піду... а ти залишишся чекати власний захід - з неба спущусь і знайду, гляну в очі, пригорну... Біль і страхи на землі залиш!... Посмішку візьми свою лиш!.... Ринем в небеса від крил кохання наших змаху!... І готовий усього зректись, забути всі чужі думки. Бігти з темряви, втекти до щастя нашого ріки. Вірю, чуєш зараз ці рядки, і може навіть чуєш серцем, а в моїм вже давно і навіки будуть жити два твоїх озерця.