коли небо падає на тебе прямо в вагоні метро і у сліз раптових твоїх є більше сотні свідків ти,як правило, думаєш "боже,навіщо,за що і звідки зроби так ,щоб мені було все одно"
"все одно",як завжди приходить не вчасно й запізно коли ти вже відмучився й відболів це коли "ти мені не потрібен" з поміткою "відповідно" коли він вже все розуміє без зайвих слів
і мої маршрути не сходились вчасно з твоїми ми були дивними,в чомусь навіть клялись коли небо впало й від мене зостались руїни тебе не було поруч,так як було колись
так як було,більше вже певно не буде ми залишились, дивним чином,- ніким я дивлюсь на тебе,крізь мене сміється Будда стаю чимось порожнім,яскравим,легким
і до тебе нічого мене вже не тягне так як рік,та навіть ще пів тому ми не знаємо більше тих,які були раніше "нами" ми не граєм ті ролі,ведемо німу війну
я не знаю хто,навіщо ми тут і звідки все частіше радію тому,що просто жива інколи я сумую,між нами єдине "тільки" "нас" вже давно нема.